Відзнаку журі серед аматорських театрів на 6-му Міжнародному театральному фестивалі "Драбина" одержує "Свабодны тэатр" за виставу "Процес".

Відзнаку журі серед аматорських вистав з професійною режисурою на 6-му  Міжнародному театральному фестивалі "Драбина" одержує вистава "Костюм" театру "Palepe".

Відзнаку журі серед театрів-студій на 6-му  Міжнародному театральному фестивалі Драбина одержує театр "Deep" за виставу "Темниця".

Театр танцю “Navras” (Рибнік, Польща) Łupina, Polemiki

Враження від вистави

Психолог Ксенія Магарі:
-    Я напевно нічого не розумію в мистецтві. Мені здалося, що вони займаються фізкультурою.

Вчитель музики Леся Рудь:
-    Я після першої частини пішла. Перше мене неприємно вразили глядачі – трохи на підпитку, якісь такі некультурні, постійно туди-сюди ходять. А друге – на сцені попахувало голубизною... Скоро чоловіків ми будемо бачити тільки на сцені, а доторкнутися нєзя. Але в основному в душі залишилося приємне враження від поляків.

Студентка-театрознавець Софія:
-    Мені цікаво було дивитися і першу, і другу дію. Театр цей працює з тілом, з експресією тіла. Використано на сцені дуже багато таких речей, які актори роблять на тренінгах з тілом. Мені сподобалася музика, вона була така мелодійна. Відчувалося, що актори переймаються тою музикою. Трохи не знаю що таке «Łupina», тому не розумію про що ця перша частина. Мені виглядало чомусь, що дії відбуваються в лікарні. Театр це місце де люди мають очищуватися. Тому друга дія для мені трохи незрозуміла.

Ромко, просто
-    Так їсти захотілося коли він смажив яєшню. Треба так танцювати, щоб бути голубим або шоб бути голубим треба так танцювати... незнаю.

Тернопільський театр «Калейдоскоп» вже у друге співпрацює з молодим драматургом А. Вишневським. На фестиваль привезли виставу за його п’єсою «Різниця» (перша співпраця це вистава «Клаптикова порода»).
Цікаве питання – чи є різниця? Чи є різниця між зеленим і коричневим кольорами?  Хотілося б про це подумати, але, на жаль, тернопільські актори, швидше за все нервувалися через прем’єру, тому виставу просто перекричали. Чи накрикували глядачам? Напевно хотіли донести, переконати і глядачів, і себе, що різниця є. Але, на жаль, криком нікого не переконаєш, тому вирішувати – чи є різниця між зеленим і коричневим кольором чи немає – кожному глядачу прийдеться самому. ... або спитати у драматурга А. Вишневського.
Наталя Смаль

Лицар, що живе в холодильнику

Луганський театр «Deep» привіз на фестиваль виставу «В’язниця» за текстами К. Арбеніна. Автор мало відомий та інсценізований серед українських театралів, тому в виконанні аматорів звучить несподівано сміливо. Одразу хочется відчути проблематику і актуальність. Але не все так просто. Текст російського автора наповнений знаками їхньої культури і однозначно прочитуватися не може українським читачем-глядачем.

 Події у виставі розповідають ситуацію з життя двох в’язнів, одному з яких залишилася єдина ніч перед стратою. Ось тут і починаються питання: що це за в’язниця, в’язні, злочини?
Одяг сцени білий, костюми акторів білі. В’язниця не осквернена, чиста, в’язні теж чисті, незаплямовані. Говорять вони якось так не побутово, так піднесено, навіть можна казати поетично-романтично.  То в чому тут справа? Хто вони?! Під час діалогу виясняється, що новий в’язень, якого посадили на одну ніч перед стратою, Лицар, що жив у холодильнику.  Лицар виявився дуже допитливим і обов’язково хотів познайомитися із старим жителем камери. Оскільки той ні за що не хотів видати своє ім’я, то Лицар назвав в’язня своїм вигаданим ім’ям Академік Семеон Травніков. Отож, обидва в’язні називалися Травніками. Ще один символ непрямої спорідненості цих знакових персонажів. Лицар, який жив у холодильнику, не вчинив жодного злочину, другий в’язень, що знає і може нарахувати 1005 письменників,  так виглядає теж не є представником злочинного світу.

Загадки тексту ми тут розгадувати не будемо, тільки зазначимо той факт, що Академик Травніков має свого прототипа, і «бог Google» каже, що це Александр Камишев, який  напевно чимось важливий для російської культури. Отож виглядає, що цей текст про ув’язнення духу, що досить притаманно для Росії. Можна тільки пошкодувати, що про наших (уточнюю, українських) ув’язнених через свободу духу мало пишуть, мало ставлять і мало знають.

Щодо пластичного вирішення вистави, то тут однозначно приз акторських симпатій. Актори-виконавці настільки цікаво, невтомно і правдиво попрацювали, показавши усе вміння і імпровізації, і пристосування, і виправданого існування на сцені. Погодьтеся, що існувати годину сорок в швидкому темпі на сцені не легко, при цьому постійно виконуючи фізичні дії. Багатьом професіоналам таке не під силу. Звичайно актори відрізнялися рівнем майстерності, але у парі працювали цікаво, доповнювали один одного.
Хочеться однак зазначити, що сам текст не є динамічним. Коли динамічність руху трохи випереджадла динамічність тексту, коли глядачі розгадували нові пристосування акторів,  текст часом пролітав повз вуха.

Вистава вирізняється серед інших аматорьких вистав. Побачимо що про це скаже журі.
Тарас Хахула

Театр «Krzywa Scena» з м. Щецін (Польща) з виставою «Z kury syny»

Тема сирітсва з незапам’ятних часів актуальна для українців. Тому історія п’ятьох сиріток у виставі «Z kury syny» дуже зворушує. П’ятеро дітей в замкнутій кімнаті, голодні, очікують коли прийде тітка і принесе щось поїсти. Щоб згаяти час і відволіктися від голодних думок, діти постійно влаштовують забави. Органічно переключаючи увагу з гри на серйозні розмови і навпаки.
Легко і невимушено актори бавляться на сцені. В основі усієї дії на сцені тренінги на працю з уявними предметами, з партнерами, праця групи. Молодь-актори дуже невимушені, не награні на сцені. Вони не показують на сцені дітей, вони ними є.
Усі предмети що лежать на сцені – все потрібне. Як без можна буз хустки якщо вона і хустка, і лялька для меньшої сестри? Як можна без пір’я коли воно нагадує сніг? Як можна без швабри, яка стає уявним ополоником, щоб приготувати зупу? Уся сцена це кімната і там нічого випадкового, все допомагає грі.
Так хочеться, щоб тітка прийшла, навіть якщо вона буває поганою і ненавидить дітей, обзиваючи їх скурвими синами. Так хочеться, щоб дитячі надії були не марними.
Наталя Смаль

Моновистава «М.» у виконанні Анни Бернацької з м. Ченстохова (Польща)

Вистава «М.» творіння людей які серйозно і професійно займаються театром. Анна Бернацька з цією виставою здобула шість нагород, серед яких і І місце на міжнародному фестивалі «Галицька Мельпомена» 2009. Кароль Ребіш режисер цієї вистави і окрім того драматург, актор, за освітою філолог, співпрацює з різними театральними трупами Польщі. Текст вистави взятий з оповідання польського прозаїка Марти Дзідо «Мавш» (молюск). (http://www.feta.pl/download/M.pdf)

У виставі розповідається ситуація тридцятирічної Маґди, що живе сама, яка шукає роботу, шукає кохання, шукає себе. Суспільство постійно вимагає від неї бути «на всі 100»,бути доброю донькою, успішною студенткою, терпеливою жінкою, бути в курсі усіх подій, користуватися пастою «Collgate» і постійно усміхатися. Почуття залежності в якому опинилася головна героїня в більшій чи меншій мірі знайоме усім нам.

На сцені немає декорації. Акторка використовує увесь чистий простір сцени, що поділений на частини з допомогою світлових точок, для показу динаміки пошуку роботи. Роботодавці як болотні вогні манять Маґду, маніпулюють нею, поступово підганяють її у норми своїх правил та вимог. Що залишається безробітній, покинутій хлопцем дівчині, яка прагне бути щасливою? Напевно історія знайома. Спочатку тотальне розчарування, депресія, а тоді два варіанти або подолати її або ні. Виставу завершують рішучі слова Маґди: «якщо ВОНИ щасливі, то і я можу бути щасливою. Я їм ще покажу!». Отож, вона для себе вихід знайшла.

Моновистава складний жанр, бо вимагає від актора тримати увагу на собі постійно. Оскільки у виставі декорацій не було, а ще мовний нюанс (польськомовна вистава), то завдання перед акторкою було дуже нелегке. Перша частина була цілковито текстова і дещо інтонаційно монотонна, стало цікавіше коли з’явилися невеликі акторські етюди, змінювалися мізансцени. Акторка тричі переодягалася оголюючись перед глядачами. Чи було це необхідністю – навряд, але увагу тримало.

Зваживши на здобуті нагороди та тривале заангажування А. Бернацької у театральному процесі виставу «М.» можна класифікувати не як аматорську, а швидше студійну.